Наближався вечір, небо над Інтуркським лісом почервоніло, здавалося, саме серце верхи вирушило на полювання і співало від хвилювання. Копита коней стукали по м’якому моху, а вологе вечірнє повітря пестило обличчя. Велич природи щоразу змушувала душу тремтіти, але цього разу ще більше, я не могла відвести очей від краси хащі.

А! Побачивши величезного лося, що ідеально вписався в зелень лісу, я ні миті не вагалася: повернулася до своїх супутників і, гукнувши їм, кинулася переслідувати звіра. Я підганяла коня, мене вела рішучість зустрітися з дикою лісовою душею в подобі звіра. Я й не помітила, як віддалилася від інших мисливців. Озирнувшись назад, я побачила, що ліс навколо мене потемнів і не показував жодної стежки назад. Моховий килим глухо приглушував кроки коня, а тиша темніючого лісу скувала тіло. Все ж я продовжувала полювання на лося.

Однак здобич ніби розтанула, сховалася під густим листям дерев, я почала блукати по лісу. Хотіла гукнути своїх охоронців, але мій голос, відбившись від верхівок старих ялин, повернувся порожнім відлунням. Я відчула, як нічна прохолода наближається, немов невидима вуаль, а вовче виття пролунало вдалині, як голос пророка. Серце здригнулося, коли я усвідомила, що я зовсім сама в цих безкрайніх лісах. Вперше в житті правительки я відчула себе такою малою перед дикою величчю.

Раптом переді мною з’явилися води озера — прекрасний Уркіс, наче дзеркало, що відбиває останні промені згасаючого сонця. Кінь різко зупинився, можливо, відчував близькість небезпечного болота. Я зупинилася, заплющила очі і почала кликати небесне заступництво:

«Милосердна Мати, виведи мене з цього царства сутінків, щоб моє блукання лісами не обернулося смертю. Якщо чудом врятуюся, тут, біля цих вод, обіцяю Тобі збудувати Церкву, щоб завжди була жива жертва вдячності.»

Коли я промовила ці слова, темрява ніби відступила, а неподалік з’явилися миготливі вогні, наче світла іншого світу. То були факели моїх слуг! Хто міг би описати радість! Я вдарила коня п’ятами в боки і помчала галопом до вогнів. Здавалося, сама природа вела мене до них, дозволила безпечно пробратися крізь хащі та пастки болота. Люди з почту, глибоко зітхнувши, вітали мене, як повернуту з небуття. Затремтіло моє серце від вдячності та відданості: адже я дала обіцянку.

Повернувшись до великого палацу, думки не вщухали. Обіцянка вже дана. Чудесний порятунок з лісової глушини залишив слід у душі. Незабаром я видала наказ — біля озера Уркіс збудувати церкву. Я знала, що цей темний лісовий куточок відтепер матиме духовне вогнище: жоден мандрівник не буде забутий, як не була забута я. Виконавши свою обіцянку, я відчула спокій, бачила, як величні зруби піднімаються з вологої землі, а дерев’яні вежі тягнуться до неба.

Час швидко показав, що це місце перетворилося на нове містечко, про яке говорячи пізніше наші люди, з посмішкою, згадуючи мої блукання, стали називати Інтурке — бо «на Уркісі», весь край незабаром злився в цю назву. Моя обіцянка стала їхнім повсякденням, домом віри, де переплітаються людські молитви та журби. Їхня вдячність відкрила шлях до єднання, дозволила віддаленому краю відчути королівську опіку.

Скільки б років не минуло, я досі чую те вовче виття, що не дало мені піддатися гордині. Щоразу, коли інтуркські дзвони лунають у лісовій тиші, здається, я знову чую, як лісова темрява відступає, а я з радістю згадую, що Небесна Мати дарувала мені і цьому краю велику милість. Отже я, Королева Бона, сміливо стверджую: навіть блукання може стати початком нового світла, якщо серце готове перетворити дане слово на дійсність.