Коли ви подорожуєте зеленими лісами Молетського краю і наближаєтесь до озера Уркіс, природа тут починає говорити. Вітер шепоче у верхівках дерев, туман стелиться поверхнею води, а в повітрі лунає тужливий крик. Можливо, це чайки? А може – сам Уркіс, король, що навіки став озером, кличе своїх дочок? Серед людей цей звук називають «Урканням», і з ним пов’язано кілька чарівних переказів.

У давнину біля цього озера стояв двір короля Уркіса – величний палац, від якого сьогодні не залишилося й сліду. Легенда каже, що Уркіс був могутнім, але впертим правителем. Боячись злих сил чи заздрості ворогів, він тримав трьох своїх дочок замкненими як найдорожчі таємниці. Проте дівчата, красою перевершуючи заходи сонця, прагнули волі. Однієї ночі, коли батько поїхав, вони втекли. І тоді небо впало – вдарила блискавка, земля розверзлася, палац потонув у болотах, а дочки перетворилися на кричущих чайок.
Коли Уркіс повернувся і нічого не знайшов, його душу так придавив біль, що він перетворився на озеро. Озеро Уркіс. І відтоді щоночі в його водах чути моторошний крик, ніби він все ще шукає своїх дочок. Люди досі вірять: «уркають» не чайки – це кличе їхній батько.

Інші кажуть, що в озері Уркіс живе Урке – таємнича водяна богиня. Вона з’являється лише вночі, коли місяць сріблом заливає воду. Тоді озеро тихо говорить. І ті, хто слухає, чують пісню Урке, звану «Сутартіне Урке» – таємницю, що співається сотнями жіночих голосів.
Розповідають, що Урке не небезпечна, але приваблива. Її пісня може заманити людей надто близько до води чи в грузьке болото. Але тим, хто шанує природу, вона співає як гарна казка. Якщо хочете її почути – приїздіть до Інтурке, заплющте очі, тихо вдихніть… і слухайте.

Не лише вода, але й ліси говорять. Неподалік від Уркіса височіє Алкунський дуб – найстаріший дід-дерево в усьому краї. Його коріння глибоко вросло в землю, а стовбур бачив тисячі світанків. Про нього розповідають, що він говорить – розмовляє з людьми, співає весняних пісень, пам’ятає дитячі ігри і навіть молився разом зі священиками біля свого стовбура.
Він – серце лісу, свідок радощів і болю всіх поколінь. І коли стоїте в його тіні, можете відчути плин часу – не роками, а століттями.

Але найбільша зміна цього краю почалася тоді, коли Королева Бона вирушила на полювання. Вона увірвалася в лісові хащі, переслідуючи лося, доки не заблукала серед туману, моху та старих дерев. Сама-самісінька, у паніці, вона опинилася біля берегів озера Уркіс. І тоді молилася до Небесної Матері, обіцяючи: «Якщо врятуюся, побудую тут церкву».

Дивом почута, Бона знайшла шлях назад. І обіцянку – виконала. Неподалік озера виросла церква, навколо неї – містечко Інтурке, назване так, бо люди казали: «це – на Уркісі». Обіцянка стала реальністю, а місце – маяком надії.
Кінець, що триває…

Сьогодні, коли стоїте біля Уркіса, коли слухаєте вітер між очеретами чи пронизливий крик над водою – це не просто природа. Це легенди, що відроджуються. Про любов, втрату, таємниці та обіцянки. Про людей, богів та духів, які, здається, все ще бережуть цей край.

Цей клаптик землі – не просто місце на мапі. Це місце, де міфи дихають туманом.