Стою вже більше тисячі років. Моє коріння глибоко проникло в землю Алкунського лісу, а могутній стовбур нарахував тисячі світанків і заходів сонця. Люди кажуть, що я король у цьому лісі – жодне інше дерево не зрівняється з моєю величчю. Мене ледве можуть обхопити десять силачів. Справжній велетень, чи не так?

Я об’єднував людей з десятків сіл. До мене приїжджали святкувати єднання з Іnturkė, Joniškis, Dubingiai, Juknėnai, Kaciūnai, Pikčiūnai, Babajai, Kertadaliai, Sutriai, Savičiai, Alkūnai, Graužiniai та інших віддалених місць. Я не просто звичайне дерево. Ой, якби ви знали всі історії, що зі мною трапилися! Чи дозволите мені розповісти, що я бачив протягом цих довгих століть?

У давні часи люди вірили, що я священний. І як же ні? У моїх могутніх гілках і широкому дуплі жила таємниця. Тут іноді бачили святу Діву Марію. Не раз я бачив, як спускалося світло, ніби відкривалося вікно в небі, освітлюючи галявину навколо мене. Іноді тут з’являвся дідусь, розмовляв зі мною, ходячи навколо. Люди казали, що сам Бог ходить.

На моїй корі довго висіла ікона Марії і люди збиралися помолитися. Священники приїжджали з Дубінгяя правити святу Месу біля мого стовбура. Гучноголосі, усміхнені жінки біля мене стихали, збираючи малину навколо і промовляючи молитви на вервиці. З мого дупла лунали голоси – хто там говорив, ніхто точно не знав, але люди казали:
«Ходімо на травневе гуляння, послухаємо, як дуб говоритиме.»

О, якби ви знали, скільки веселощів я бачив! Літніми вечорами, коли повітря було теплим, сюди з’їжджалася молодь з усіх навколишніх сіл. Сотні їх! Музика акордеона лунала від весни до самої осені. Тут були найбільші гуляння: танці, пісні, вогнища. Люди приходили пішки, приїжджали на велосипедах, а пізніше на мотоциклах і машинах.

Галявина біля мого підніжжя була ідеальною для танців – рівна і простора. Навколо горіли вогнища, а молодь кружляла в танці. Скільки історій кохання народилося в моїй тіні! Скільки обіцянок було дано, скільки поцілунків вкрадено!
«Чотири години і почнеться гуляння,» – казали одні. І так три місяці, кожні вихідні.
Як гарно було дивитися на пари, що кружляли, слухати сміх і пісні.

Діти теж мене любили. Навесні, коли закінчувався навчальний рік, вчителі приводили своїх учнів до мене. Це була традиція – закінчив навчальний рік, обов’язково маєш відвідати Алкунський дуб.
Одного разу дюжина дітей взялася за руки, намагаючись обхопити мій стовбур – ледве їм вдалося, лише кінчики пальців торкнулися. Хлопчики грали у футбол на галявині біля мене, молоді литовці та скаути збиралися на зустрічі. Я був як школа під відкритим небом – вчив дітей любити природу, поважати історію, плекати традиції.

За часів окупації мою святість було зневажено – хтось почав стріляти в ікону Марії, що висіла на моєму стовбурі. Намагалися мене спиляти, але, мабуть, достатньо великої пилки не мали. Потім підпалили стовбур. Я вижив. Хтось, рятуючи мене, замурував дупло цеглою – це й врятувало від повного знищення.

Тепер я старший, мій стовбур не такий міцний. Я, як стара людина, в якій живе мудрість тисячоліть. Моя висота майже 30 метрів, а обхват стовбура – півтора. Але не в цифрах суть. Іноді мене відвідують люди, ведені старими спогадами. Для них я частина дитинства, радощі юності, віра предків.

Стою тут і бережу історію. Я свідок того, що було, і того, що ще буде. Моє коріння з’єднує минуле з майбутнім.
Підійди до мене, торкнися моєї старої кори і відчуєш, як тече час – не роками, а століттями.
Я, Алкунський дуб, все ще тут. І буду ще довго.