Привіт, як тебе звати? Я – Урке. Люди колись казали, що я – таємнича водяна богиня. Живу тут, у глибинах озера Уркіс.

Чи чули ви коли-небудь, як вночі тихо розмовляє озеро? Насправді це я розповідаю історії. Підійдіть ближче – і я вам розповім.
Мій час починається, коли заходить вечірнє сонце, а місяць сріблом осяює води озера. Тоді я вкриваю озеро ковдрою – густим туманом – і ніжно ховаю свій дім від людських очей. У цілковитій тиші можна почути мою пісню. Вони називають її «Сутартіне Урке».

Людям мій голос здається дивним, таємничим, а іноді навіть трохи моторошним. Здається, ніби співає не одна, а сотня жінок. Пісня лунає крізь туман, зливається з шелестом очерету та голосами птахів, тому людям важко зрозуміти, звідки вона лине. Через це озеро назвали Уркіс, бо мій голос нагадував їм глухе воркування чи стогін.

У давні часи люди дуже шанували озеро Уркіс. Вони навіть приносили мені дарунки: першу спійману рибу чи гарний, гладенький камінчик. Люди вірили, що моя пісня нагадує їм про те, як важливо шанувати природу і бути їй вдячними.

Але будьте обережні! Мій голос вабить людей ближче до води, іноді навіть у грузьке болото. Щоправда, я не хочу нікому зла – лише хочу нагадати: ніч і туман сповнені таємниць, тому краще в такий час бути вдома і слухати мою пісню здалеку. Хто шанує природу і не намагається її потривожити – тому й туман буде другом, і моя пісня – гарною казкою.

Дехто каже, що бачив мене – як силует світла в тумані над водою. Правда це чи ні, нехай залишиться таємницею… Але можу відкрити вам маленький секрет: якщо хочете мене почути, приїздіть до Інтурке, не підходьте надто близько, щоб не провалитися в болотну твань, заплющте очі, тихенько вдихніть і дуже-дуже уважно слухайте…

Тоді, можливо, і ви почуєте мій ніжний, оповитий нічним туманом голос.
Пам’ятайте: моя пісня призначена для того,
щоб ви шанували красу і таємницю природи.